Розуміння необхідності відмови від російської мови у повсякденному спілкуванні нерозривно пов’язане із розумінням культурно-історичного контексту.
Деяким людям здається, що немає нічого поганого в тому, щоб говорити мовою будь-якої країни світу. Інколи навіть можна почути відсилки до діаспор, які спілкуються рідними мовами, живучи в інших країнах, або порівняння із Швейцарією, в якій чотири державні мови: німецька, французька, італійська та романшська. Обидва ці приклади є маніпулятивними, адже російськомовні українці – це не російська діаспора в Україні, а Швейцарія – це федерація, яка об’єднує різні етнічні групи. І це тільки два приклади.
Декому може здаватися, що мова «не належить росіянам» або, що вони можуть «говорити, як зручно», але ці тези розбиваються вщент, щойно почати дізнаватися історію мовного питання в Україні. Дізнавшись більше про те, як Росія у різних подобах (спочатку, як імперія, а потім – як СРСР) століттями знищувала українську мову та змінювала її, наближаючи до російської, залишатися прихильником цієї брудної мови просто неможливо. Неможливо залишатися байджим, замислившись про те, як з України масово депортовували людей, щоб заселити ці землі росіянами, або як з абетки викреслювали літери, які несхожі на російські. Зовсім інакше ставишся до «міт» «етер» або «катедра», дізнавшись що якби не Росія, інакше ми б і не говорили.
На зустрічах розмовних гуртків «Теревениці» ми не чекаємо лекцій з історії, але обов’язково згадуємо історію того чи іншого слова, звертаємося до архівів, обговорюємо культурний контекст, згадуємо рідні традиції.
